Архітектурний образ Сум, який ми бачимо в наш час, формувався не за один день і навіть не за одне століття. До другої половини XIX століття місто залишалося типовим провінційним повітовим центром — спокійним та неквапливим. Проте промислова революція поступово внесла свої корективи. Завдяки розвитку цукрової промисловості та підприємницькій діяльності родини Харитоненків, які лобіювали будівництво через Суми залізниці, місто отримало нові можливості.
На місцеві підприємства почали прибувати робітники, інженери та майстри з різних куточків тогочасної імперії й навіть з-за кордону. Разом із ними з’явилися нові будівельні традиції та архітектурні ідеї. Зокрема, відомо про фахівців із Бельгії та Німеччини, які працювали на місцевих виробництвах і залишили свій слід у європейському векторі розвитку міста. Усе це поступово змінювало не лише зовнішній вигляд Сум, а і їхній внутрішній простір — двори, провулки та садиби. Більш детально про історію розвитку сумських дворів можна прочитати на sumy-future.com.ua.
Найзаможніші двори Сум
Але розповідь про сумські двори як архітектурні родзинки Сум слід розпочати із заможних садиб місцевих підприємців, купців та чиновників другої половини XIX століття. Тодішнє місто ще не знало ані багатоповерхових мікрорайонів, ані автомобільних заторів, зате добре знало ціну землі та репутації. Саме тому будинки заможних сум’ян зазвичай виходили фасадами на вулицю, а за ними приховувалися просторі внутрішні двори з господарськими спорудами, садами, стайнями, льохами та флігелями для прислуги.
Одними з найвідоміших власників таких садиб були Харитоненки, Суханови та інші представники місцевої еліти. Для них двір був не просто господарською територією. Він виконував роль своєрідної візитівки господаря. Якщо фасад демонстрував статус перед містом, то двір показував, наскільки цей статус був справжнім. У ті часи заможність вимірювалася не кількістю фотографій у соціальних мережах, а площею садиби та кількістю господарських будівель за будинком.
Із сумськими садибами пов’язана й одна доволі показова історія. Розповідають, що одного разу Павло Харитоненко звернув увагу на один із будинків на Троїцькій вулиці. Він йому настільки сподобався, що цукрозаводчик почав розпитувати про власника. Коли ж з’ясувалося, що особняк належить одному з його прикажчиків, інтерес мецената раптово згас.
Очевидно, сама думка про те, що підлеглий може дозволити собі житло, яке привернуло увагу одного з найбагатших людей міста, здавалася малоймовірною. Втім, за міськими переказами, причина такого добробуту справді була не зовсім законною. Подейкували, що будинок звели на кошти, які прикажчик роками непомітно привласнював із господарських операцій. Інакше пояснити появу такого особняка було важко.
Такі історії добре показують атмосферу тогочасних Сум. Місто стрімко багатіло завдяки промисловості, а разом із капіталами зростали й будинки, і двори. За фасадною розкішшю ховалася дивна урбаністична логіка. Троїцька, до прикладу, майже не мала торгівельної функції і залишалася переважно житловою вулицею. Купувати продукти, галантерею або навіть банально сірники доводилося йти в центр, до торгової частини міста.
Життя на Сотні в цукрову епоху
Втім, життя більшості сум’ян наприкінці XIX — на початку XX століття виглядало значно скромніше, ніж у власників великих садиб. На нинішній Сотні та прилеглих вулицях стояли десятки будинків, у яких здавали кімнати та квартири. Тодішні двори виконували одразу кілька функцій. Тут сушили білизну, зберігали дрова та реманент, утримували худобу, ремонтували вози і просто спілкувалися із сусідами.
Саме в такому дворі на Сотні, у скромній найманій кімнатці, починав свій шлях молодий і ще нікому не відомий Іван Харитоненко — майбутній «цукровий король», який тоді лише мріяв про мільйонні статки.
Магазинів на багатьох вулицях майже не було. Це було не зручно. Натомість чимало виробничих справ вирішували буквально за кілька кроків від власного житла. Адже воно часто розташовувалося неподалік від місця роботи.
До слова, архітектурна близькість житла до виробництва не була суто сумською ментальною рисою — варто згадати досвід тогочасної Британії. У промисловому Бірмінгемі робітників масово пакували у відомі двоповерхові будинки типу «спина до спини» (back-to-back). Там люди ділили із сусідами не лише спільну задню стіну будівлі, а і брудне, затиснуте з усіх боків подвір’я.
У Сумах міська географія була трохи гуманнішою та просторішою, але логіка залишалася тією ж: робоча сила, по можливості, мала перебувати на відстані одного гучного крику керівника майстерні. Тому житло часто споруджували неподалік від ремісничих майстерень, складів або підприємств, щоб не витрачати зайвий час на дорогу до роботи.
«Золотарі», вигрібні ями та страйк візників
Особливістю тих будинків, а радше проблемою, було вивезення нечистот. Централізованої каналізації в тогочасних Сумах ще не існувало. Усі побутові відходи стікалися до вигрібних ям прямо в осередку цих закритих дворів. Очищенням міста займалися так звані «золотарі» або нічні візники. І якщо нині містяни скаржаться на затримку комунальних служб, то на початку XX століття Суми пережили справжній колапс, коли сумські візники влаштували масштабний страйк прямо на Сотні.
Вони просто відмовилися виконувати свою специфічну роботу, вимагаючи підвищення платні. Цей пікантний епізод наочно доводить: за кожним красивим ліпним фасадом старовинного міста завжди ховався суворий, а подекуди й дуже специфічно пахучий побут, про який не заведено згадувати в офіційних путівниках.
Повоєнні двори: німецькі полонені та нова урбаністика
Певні зміни внесла у дворотворення Сум Друга світова війна. У повоєнні роки місто потребувало швидкої відбудови. Саме тоді на мапі Сум з’явився унікальний архітектурний пласт, який у наш час найкраще простежується на вулиці Прокоф’єва (колишній Димитрова).
Малоповерхові будинки тут зводили німецькі полонені. Ці будинки кардинально відрізнялися від майбутніх сірих безликих радянських «хрущовок». У першу чергу йшлося про якість виконання робіт та більшу увагу до деталей. Двори на Прокоф’єва проєктувалися невисокими, камерними, майже родинними — із чітким зонуванням, палісадниками та продуманим внутрішнім простором.
Це була зовсім інша культура урбаністики. Подейкують, що навіть якість тинькування та цегляної кладки на цих об’єктах викликала тиху заздрість у радянських виконробів. Втім, із часом і ці двори зазнали змін. Десь з’явилися гаражі, десь — автомобільні стоянки, а колишні місця для дитячих ігор поступово поступилися місцем транспорту.
Двори Сум серед багатоповерхівок: що залишилося від міста Харитоненків
Як відомо, час невблаганний, і нині від усього цього строкатого історичного різноманіття — від цукрозаводського пафосу Троїцької, гамірних ремісничих подвір’їв та повоєнного німецького затишку — мало що залишилося в первинному вигляді. Старе місто нині найкраще збереглося в районі Сотні та деяких історичних кварталах — зокрема на Троїцькій, Воскресенській та Петропавлівській вулицях.
Сучасна Соборна та прилеглі провулки стали таким собі архітектурним заповідником просто неба. Тільки тут, за старими фасадами з ліпниною, ще можна відчути дух тих самих дворів-вуликів, де колись сушилася білизна, укладав свої перші угоди Харитоненко та страйкували обурені «золотарі». Усе інше місто невпинно поглинають панельні багатоповерхівки та сучасний бетон.