Перші згадки про Ворожбу у Лебединського району датовані 1654 роком. Колись це містечко утворилося на території колишньої Білопільської сотні Сумського слобідського полку. В козацькі часи, повідомляє sumy-future, тут жили сотник, атаман, 370 рядовых казаків та рядові жителі. Основними заняттями ворожблян були, окрім землеробства та тваринництва, бджільництво,винокуріння (виготовлення спирту) та виготовлення борошна.
Обитель залізничників
Ворожбу можна сміливо назвати селищем залізничників. В 1860-1870-х роках у місті починається інтенсивне будівництво залізної дороги. У 1895 р. Було введено в експлуатацію вузькоколійну залізницю,що об’єднувала різні громади Сумщини – Ворожба — Середина-Буда, яку було перебудовано в 1915 р. на широкий шлях. У Ворожбянському вузлі з’явились майстерні з ремонту паровозів та вагонів, а значення вузла зростало.
На початку ХХ сторіччя станція приймала та відправляла багато вантажів. Вивозили в основному хліб, а завозили вугілля, будівельні матеріали, сіль тощо. Цілком природно, що така активність спровокувала розбудову навколо вузла залізничного селища.
Тоді з’являється необхідність будівництва вокзалу, який було збудовано за проектом київського архітектора Миколи Юргенса. Саме він проектував колишню трапезну Софійської церкви та Церкву Іоанна Златоуста, яку було знищено в 1930 році, в столиці України, свято-Миколаївський собор в Радомишлі. Як бачимо, зодчий займався в основному храмами, і лише зрідка – об’єктами цивільної інфраструктури.
У 1888 році було урочисто відкрито ворожблянський вокзал. Будівля одразу ж стала архітектурною окрасою села і дійсно нагадує палацовий комплекс.
Величний храм
Перлиною Ворожби справедливо вважають Покровську церква та її дзвіниця. Мурований храм вважається найстарішою пам’яткою міста.
Її зводили у 1769- 1778 роках на місці дерев’яної церкви, датованої 1676 роком, яка було знищено під час пожежі у 1739 році. Дозвіл було надано тільки на будівництво дерев’яного храму, але на мурованому фундаменті. Проте парафіяни зі священиком вирішили зробити по-своєму та збудувати суцільно муровану церкву. До речі в XVII сторіччі Покровська церква стала першим та єдиним кам’яним храмом на Білопіллі.
В середині ХІХ сторіччя в церкві був великий старовинний срібний хрест з мощами одинадцяти Божих угодників, а також багато цінних церковних книг.
Неподалік від святині – теж мурована дзвіниця, побудована священиком Мартиновським у 1918 році. Проте у 1939 році її було майже зруйновано – вцілів нижній ярус. Дзвіницю відновили тільки у 1990-му.
Замикає трикутник одноповерхова будівля волосного правління, побудована на початку ХХ століття.
Також у місті є ще одна історична пам’ятка – одноповерхова будівля волосного правління, побудована на початку ХХ століття. Зараз тут функціонує дитячий садок «Малятко».
Відголоски віків
Біля Ворожби виявлено скіфське та північанське городища, а у селі Даценківка, яке входить до Ворожблянської міської громади було знайдено рештки поселенні бронзового, раннього залізного віку та раннього середньовіччя.
Ворожблянщина було оспівана навіть у творчості великого Кобзаря Тараса Шевченко. У 1859 році в селі Ліфіно поет написав поезію “Ой, на горі ромен цвіте” та намалював кілька пейзажів.
Пам’ятник місцевій легенді
У Ворожбі є сучасна знакова пам’ятка. Це легендарний місцевий трактор «Універсал 2» потужністю двадцять дві кінські сили.
Він розпочав своє «творче життя» ще в часи колективізації. Місцеві жителі під час Другої світової війни сховали цей цінний транспортний засіб за селом, у ставку, аби він не дістався німцям. Коли небезпека минула, вони витягли та відремонтували трактор. Він служив вірою та правдою ще кілька десятків років – працював у полі та допомагав селянам орати городи.
Коли трактор вийшов з ладу, його хотіли відправити на утилізацію – як металобрухт, але за свого «годувальника» заступились жителі Ворожби. Вони сім років домагалися, щоб трактор повернувся до рідного села. І у 2018 році його доставили до Ворожби. Місцеві відремонтували трактор самотужки, та відвезли до Сум на фарбування. А «додому» транспортний засіб прибув своїм ходом, де зайняв почесне місце на постаменті та став місцевою пам’яткою.
